Бувають такі сірі-сірі дні, знаєте?
Коли нічна тривога переходить у вранішній масований обстріл. Прильоти. Постраждалі. Загиблі. Буває, витягають з-під завалів чийогось живого кота. А буває - неживу собаку, як сьогодні.
А буває, що така ніч накладається на хворобу. І ти заледве дожидаєшся сигналу «відбій повітряної тривоги», ставиш будильник, щоб заснути тільки на 30 хв і не проспати. Але через слабкість не чуєш будильника і просипаєш усе…
А ще до того всього буває, зустрічаєш ворожість, нерозуміння і образу від знайомих людей на «порожньому місці». Ні з того ні з сього. І ти й розумієш, що це від виснаження і втоми. І що єдиними винуватцями цього всього є наші «сусіди» і в*на. Проте від цього ніяк не легше.
Втома накопичилась. Злість накопичилась. І ми починаємо «скидати» емоції не на тих, хто їх спричинив, а на тих, до кого можемо дістатися.
Можливо в тому числі і в цьому полягає стратегія ворога – розчавити нас зсередини. Змусити ворогувати між собою і забути про тих, хто справді винен.
… І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: — Люди, будьте взаємно ввічливі! І якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: — Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!
Ліна Костенко
Хотіла я щось таке написати, але краще за Ліну Костенко ніхто не напише.